(Стаття для передпасхального числа "Парафіяльної Газети" (№7/2006) )
Великодні (не)сподіванки
Надходить час Великодніх урочистостей. І як рік у рік – черги біля сповідальниць. Кожен знає, що сповідь – це Таїнство покаяння та примирення грішної людини з Милосердним Богом, що людині прощаються гріхи й даються благодаті, а ще – багато радості та сил. Авжеж, ми знаємо що так повинно бути, але чи так воно є? Часто замість сповіді перед святами розігрується жахлива драма за звичним середньокатолицьким сценарієм: людина приступає до Таїнства, визнає свої гріхи, б’є себе в груди на знак покаяння, чує про прощення гріхів і відходить. Та це не все. Що відчуває ця людина? – Часом замість сподіваного вибуху внутрішньої радості, спокою та припливу життєдайних сил вона відчуває розчарування, злість та знеохочення. Як? Чому? Де ж та радість? Де сили й полегшення? Гріхи тягарем і далі прибивають до … пустки. Чому ж сповідь дала зворотній ефект?
Забута послідовність
Та чи потрібно цьому дивуватися? Адже ми згадуємо лише про один з п’яти етапів, про четверту умову – визнання гріхів на сповіді. А щоб сповідь була сповіддю, а не симуляцією, замало лише одного з п’яти етапів. Повинні бути ще чотири звичайні, знайомі (аж так, що їх не беруть до уваги) послідовні етапи: іспит сумління, розкаяння в гріхах та постанова виправитися. Сповідь може бути дійсною лише “в комплекті”. Відпущення гріхів не відбувається автоматично, через самий тільки факт їх називання. Сповідь не відбудеться без виконання всіх п’яти умов , тому що її суть не так у зовнішньому визнанні гріхів, як у внутрішньому, душевному покаянні та бажанні змінити свою поведінку, а головне – в постанові відтепер бути з Богом. І тільки тоді можна переходити до четвертого етапу: визнання гріхів. Та й потім, хоч наче все вже закінчено, потрібно пам’ятати про п’ятий етап: виконання накладеної покути і відшкодування за неправедні. Якщо ці умови принципово не виконуються, то звідки взятися радості чистого сумління? Якщо не знати, в чому каятися, якщо не зробити іспиту сумління, то що ж тоді визнавати на сповіді? Хіба що власну досконалість і бездоганність: “нікого не вбив, нічого не вкрав, зі всіма добре живу”… Якщо не розкаятися в гріхах, то ними можна навіть пишатися: “я правильно живу, якби то інші жили хоч так, як я”, або ж виправдовуватися: “я мусив так зробити, інакше тепер не проживеш, такі тяжкі часи настали”. Якщо немає рішення виправитися з гріхів, то скільки є щирості в словах сповіді? Якщо людина сама чудово розуміє, що змінювати свого життя після цієї сповіді вона не збирається. Ні, не те що ненамагається, але виходить небагато. Вона не хоче і не планує зовсім нічого змінювати після цієї сповіді. Хоч би про що йшлося: про віру в забобони, про непотрібне взивання Імені Бога, про неучасть у Службі Божій у неділю чи про будь-який інший гріх. Та знак щирості передсвяткових сповідей буде, на жаль, більш ніж очевидний уже наступної неділі після Пасхи. Парафіяльні храми помітно, в кілька разів, спустіють… аж до наступних свят. І цей знак промовисто скаже, що ніякого полегшення так звані “сповіді” дати ніяк не могли. Навіть саме визнання гріхів може бути в стилі: “щось скажу, щось не скажу”, тобто відверто святотатським. Дяка Богу, що не всі сповіді так відбуваються. Але ж, на жаль, часом відходять від сповідальниць не опроміненні радістю, а прибиті сумом люди. Повинні були б отримати не тягар доданого гріха святотатської, недійсної сповіді, а легкість, радість та тверде переконання, що гріхи насправді прощені і тепер я вже з Богом!
Покаяння як наслідок
Сповідь – то не загальноприйнята традиція, а один із виявів віри. Віра або є або її немає, вона не може триматися на замінниках та напівфабрикатах. Покаяння або є або його немає. Якщо є покаяння, буде й сповідь. Якщо немає покаяння, то гріхи залишаються не відпущеними. Це тільки зовнішня, порожня, вбивча форма, яка виникає зі ставлення до сповіді як до магічного акту, зовнішнього та пустого ритуалу, форми, яка не має до повсякденного життя ніякого стосунку, яка ніяк не співвідноситься з почуттям відповідальності за подальше життя. Віра та її вияв – покаяння – не може бути дійсною без радикалізму. Неможливо починати йти у зворотному напрямку, якщо не розвернутися...
Хто – кого?
Кожен повинен дати сам собі відповідь: навіщо мені взагалі потрібна сповідь? Навіщо мені переживати цей страх? Йти до сповіді, бо така традиція, бо в нас так заведено перед святами та урочистостями, перед шлюбом або хрещенням дитини? Сповідатися тільки тому, що так роблять інші? Питання… Якщо ми їх не розв’яжемо – вони зв’яжуть нас.
Пасха як шанс знищення фіктивних форм
Сповідь необхідна. Але, на жаль, багато християн так ніколи й не переживуть по-справжньому цього Таїнства, бо приступають до нього або кепсько, або зовсім не підготовлені. Таїнство примирення ніколи не стане таїнством радості, доки підхід до нього буде недбалий. Адорації під час Пасхального Тридуум дають чудову можливість підготуватися якомога краще до Таїнства покаяння і примирення. Якщо у зміст слова “сповідь” вкласти розуміння “покаяння”, а в зміст слова “християнин” – розуміння “навернений”, тоді й повернеться справжній зміст сповіді й живої віри, і буде змога дістати справжню, живу пасхальну радість.
